Штучний інтелект у судовій системі України: міжнародний досвід та українські практики

Анотація

У статті досліджено сучасний стан і перспективи застосування технологій штучного інтелекту в судовій системі України. Проаналізовано міжнародні та національні нормативно-етичні орієнтири використання штучного інтелекту в судочинстві, зокрема положення Висновку Консультативної ради європейських суддів № 26 (2023), Європейської етичної хартії щодо використання штучного інтелекту в судових системах та Керівних принципів CEPEJ щодо використання генеративного штучного інтелекту в судах. Охарактеризовано українські організаційні підходи, зокрема Положення про використання технологій штучного інтелекту працівниками Апарату Верховного Суду.

Основну увагу приділено огляду судової практики щодо використання сторонами процесу результатів роботи генеративного штучного інтелекту, посилань на вигадані судові рішення та правові позиції, а також використання ШІ під час підготовки судових актів. Обґрунтовано, що результати роботи штучного інтелекту не мають самостійного доказового значення та не можуть замінювати суддівську оцінку доказів, правовий аналіз і мотивування судового рішення. Визначено ключові ризики застосування ШІ: правові «галюцинації», алгоритмічну упередженість, непрозорість, порушення конфіденційності, втрату професійної автономії та нерівність доступу до технологій.

Установлено, що ефективна інтеграція технологій штучного інтелекту в судову систему України потребує не лише формального закріплення відповідних правил, а й формування цілісної інституційної культури відповідального їх використання. Наголошено, що впровадження ШІ має супроводжуватися розробленням єдиних методичних рекомендацій для судів та учасників судового процесу, удосконаленням системи перевірки достовірності електронних джерел, а також створенням механізмів верифікації результатів, отриманих за допомогою генеративних моделей. Особливого значення набуває забезпечення цифрової компетентності суддів, працівників апарату судів, адвокатів та інших учасників правозастосування, оскільки саме рівень їхньої обізнаності визначає межі безпечного й етичного використання таких технологій. Водночас підкреслено, що цифровізація правосуддя не повинна призводити до знецінення людського чинника, зниження довіри до судової влади чи розмивання гарантій справедливого судового розгляду.

Зроблено висновок, що допустимою моделлю для України є асистивне використання штучного інтелекту, за якого технологія підтримує адміністративні, аналітичні та інформаційні процеси, але не перебирає на себе функції судді. Запропоновано напрями вдосконалення правового регулювання: нормативне визначення дозволених і заборонених видів використання ШІ, запровадження стандартів розкриття факту його застосування, забезпечення аудиту алгоритмів, професійної підготовки користувачів і гарантій ефективного людського контролю.