Інкорпорований мейнстримом: конструктивізм в теорії міжнародних відносин

Анотація

В статті міститься критичний огляд соціального конструктивізму в теорії міжнародних відносин з метою з’ясувати сутність, особливості та суперечливість конструктивістського підходу до аналізу світової політики, виявити, наскільки соціальний конструктивізм справляється з основними функціями суспільствознавчої теорії, оцінити продуктивність та подальші перспективи соціологізації теоретизування в науці про міжнародні відносини.
Встановлено, що популярність соціального конструктивізму у західній політології початку ХХІ століття пов’язана не стільки з переконливим переосмисленням його представниками домінуючих в теорії міжнародних відносин доктрин, а насамперед з різкими змінами у світовій політиці по закінченню холодної війни, які мейнстрімними парадигмами не були спрогнозовані та переконливо пояснені.
Розглянуто основні концепти, якими оперує соціальний конструктивізм. Шлях до розуміння змін, дій і поведінки акторів на міжнародній арені лежить, на думку конструктивістів, через осмислення інтерсуб’єктивності ключових елементів глобальної політики, а також державних ідентичностей та суспільних норм, сполучення яких формує інтереси. Головним внеском конструктивізму в аналітику МВ вважається теоретизування навколо дихотомії структура–агентність, яке призводить до висновку, що міжнародна анархія не є неминучою чи незмінною.
Практична розробка військово-політичних доктрин провідних акторів глобальної політики враховує ті аспекти міжнародних відносин, якими переймається соціальний конструктивізм. Зокрема, традиційне стратегічне стримування намагаються посилити формуванням у потенційного чи актуального супротивника уявлення про менші переваги агресії порівняно зі стриманістю, належне сприйня-ття суперником бойової надійності актора та партнерів; їх уявлень про власну здатність контролювати ризик ескалації, а також їх погляд на те, як буде розвиватися ситуація.
Спромігшись заявити про себе, соціальний конструктивізм заради визнання серед дослідників і практиків міжнародних відносин був змушений дещо вгамувати свій первісний онтологічний радикалізм. Наголошується, що після відмови від власної гносеології, набору основ-них тез канонічного конструктивізму бракує оригінальності, а як основа емпіричної дослідницької програми він зазвичай зазнає невдачі. На конкретних прикладах показано, що умовиводи конструктиві-стів, як правило, підтверджують чи дублюють висновки представників інших парадигм, здебільшого (нео)лібералізму. Це стосується державоцентризму, концептуалізації міжнародної дійсності не як системи, а як суспільства, аналогії поведінки держави з поведінкою індивіда, фактичної солідаризації з концепцією м’якої сили тощо.
Соціальний конструктивізм з акцентом на соціологізації аналізу має чималий евристичний потенціал, на який сподіваються ініціатори оновлення конструктивізму, але говорити про нього як про самостійну теорію та один з трьох основних стовпів науки про міжнародні відносини ще зарано.