Грузія як тестовий майданчик для путінської політики «повернення земель»: від окупації територій до антиєвропейського курсу «Грузинської мрії»

Анотація

У ХХІ сторіччі російський імперіалізм продовжує свої конвульсивні спроби зберегтися на геополітичній мапі світу, що знаходить вияв в активних заходах, здійснюваних Москвою щодо Грузії й України. Події в Грузії й триваюча російсько-українська війна засвідчила: Москва втратила військову міць, однак продовжує зберігати свій геополітичний вплив як через присутність у міжнародних організаціях, насамперед ООН, так і через використання широкого спектру маніпулятивного інструментарію. Відверте втручання Москви у внутрішні справи Грузії спершу через міфічну «миротворчість», а після 2008 року – відверту окупацію частини грузинських територій,– лише одна сторона російської активності на Південному Кавказі.

Втративши контроль над діями Тбілісі після Революції Троянд 2003 року та приходу до влади М.Саакашвілі, Москва використала усі можливі засоби – від дипломатичних, економічних до військових, інформаційних, для повернення свого впливу у регіоні. Дискредитувати Саакашвілі й обраний ним курс на євроатлантичну інтеграцію вже традиційними для Москви «активними засобами» не вдалося, тож Кремль обрав іншу тактику. Через вивірений у минулому сторіччі механізм створення маріонеткової політичної сили, Москва включилася у партійно-політичне життя Грузії «Грузинською мрією», яка на повірку виявилася російською.

Грузинське суспільство, налаштоване демократично й втомлене від дедалі більш активних виявів авторитаризму з боку Саакашвілі, зробило перший руйнівний крок – обрало «Грузинську мрію» до парламенту. Наступне десятиліття – пришвидшене згортання демократичних реформ «Єдиного національного руху» й розворот в бік Росії з свідомим переходом до антиінтеграційного щодо ЄС руху з боку офіційного Тбілісі. Попри активні протести з боку грузинського суспільства, влада продовжує свій реверсний рух до Росії. А світ спостерігає апробацію нової стратегії путінської політики «повернення земель», яку авторка означила як «ретроактивне управління».