Еволюція механізму спеціальних операцій США як форми зовнішньополітичної діяльності

Анотація

У статті досліджено еволюцію механізму спеціальних операцій Сполучених Штатів Америки як інструмента зовнішньої політики після періоду їх активного застосування в Латинській Америці у 1980-х роках. Механізм розглянуто як сукупність інституцій (передусім Командування спеціальних операцій США (U.S. Special Operations Command, USSOCOM) та його регіональних штабів, доктринальних підходів (оборона й підтримка іноземних держав; боротьба з тероризмом; іррегулярна війна), правових режимів і процедур демократичного контролю, що визначають можливості застосування стратегій «мінімальної присутності», «керованої ескалації» та партнерського ведення кампаній. Показано, що після латиноамериканського досвіду відбулися такі ключові трансформації:

(1) інституційне зміцнення через формування централізованої системи управління та розвитку сил спеціальних операцій;

(2) доктринальні коливання від партнерських місій до «мережевої» боротьби з тероризмом і подальшого повернення до концепції іррегулярної війни в умовах стратегічної конкуренції великих держав;

(3) посилення правових і репутаційних обмежень, зокрема процедур, пов’язаних із таємними операціями та перевіркою іноземних військових підрозділів відповідно до так званих законів Ліхі.

У висновках наголошується, що окремі американські принципи і практики можуть бути використані в Україні: інституційна зрілість ССО, міжвідомча інтеграція циклу «дані–рішення–дія» та фокус на довгострокових ефектах стійкості.